Які виклики і як на вашу думку, сьогодні мусять долати музеї

Дискусії про роль музею, його статус та виклики, які має долати ця установа, для кращої роботи не вщухають протягом останнього десятиліття. Основний вектор полеміки пов'язаний зі спробою осмислити місце музею в новій системі координат культурного континууму. Причому, координат різного порядку: політичних, пов'язаних з «відкриттям» для музеїв низки раніше заборонених тем, економічних, визначених функціонуванням музею в нових умовах ринкової економіки, правових, спрямованих на оформлення законодавчої бази музею, включення в систему міжнародного музейного права, культурологічних,    пов'язаних з формуванням самостійної науки, що аналізує музей як феномен культури.

 Важливо, однак, відзначити, що власне зміна системи профільної координат роботи привела не тільки до значних трансформацій українського музейного організму. Мова, в даному випадку, необхідно вести не скільки про національний характер змін (що особливо актуально для України 1990-х рр.), скільки про формування у дусі загальносвітових тенденціях нової картини цієї установи, що проявилися в розвитку музейного простору другої половини XX ст.

Актуальні завдання сучасної культури вказують на необхідність розширення традиційних функцій музею. Вперше заклики до розширення музейної діяльності прозвучали ще в 1980-і рр. Згідно цим ідеям, музеї повинні «вийти за межі традиційних завдань і функцій: ідентифікації, консервації і освіти - і перейти до здійснення більш широких програм, які дозволять їм брати активнішу участь у житті суспільства і повніше інтегруватися в навколишнє середовище».

 Серед основних тенденцій зазначеного періоду можна назвати розвиток музеїв, які освоюють нові можливості музею - культурного, освітнього, ігрового, нарешті, розважального центру. Досвід «живого» музею втілений в музеях по всьому світу.

До кінця XX ст. все більш упевнено завойовують музейний простір екологічні музеї, концептуальне оформлення яких відноситься до 1980-м рр.

 У другій половині XX століття активно реалізуються моделі «дитячого» - американського типу розважального музею , що допускає існування дитячого музею як розвиваючого центру з мінімальною кількістю артефактів, і європейського зразка, який передбачає існування дитячого музею як філії великого музею. Крім того, у XX столітті відомі приклади, коли музеї не вважали збір і збереження об'єктів своїм найпершим обов'язком - перевага віддавалася або експозиційно-виставкової, або освітній діяльності, часто на шкоду збиральницькій функції музею.

Музеєзнавство як наука, одним із завдань якої є осмислення процесів культурних форм, що відбивають особливе ставлення людини до дійсності, сьогодні знаходиться в досить складному становищі. З одного боку, між дисциплінарний характер цієї науки передбачає можливості аналізу музеїв різних форм і типів у їх інституційному та феноменологічному проявах на основі якихось спільних вироблених методів музеєзнавства з одночасним зверненням до приватних методів (це стосується переважно до профільних музеїв). Таких же методологічних координат дотримуються і ті науково-практичні напрямки, які пов'язані з проблемним полем музеєзнавства. Так музейна педагогіка як галузь науково-практичної діяльності музею знаходиться, на мою думку, на межі педагогіки, музеєзнавства, психології, соціології та інших гуманітарних наук. Подібний підхід «працює» по відношенню і до інших областей та напрямами музейної діяльності: науково-фондової, експозиційно-виставкової, науково-дослідної, культурно-освітньої.

Навіть, сфера управління у музейній діяльності залежна від профільної приналежності музею. У дискусіях з приводу особливостей організації менеджменту в музеях, впровадження нових управлінських технологій представники професійної музейної спільноти вказують на необхідність розуміння менеджером сутності музею, його місії та особливостей зборів. Таким чином, закріплюється неприпустимість підходу до управління музеєм як установою збереження культури «взагалі».

Отже, можна констатувати, що, поряд із зверненням до методів профільних наук, в рамках музеєзнавства розвивається уявлення про          наявність якихось специфічних рис, притаманних усім музеям. Це положення не скасовує різноманітності музейного світу, проте при уявній простоті      типологізації (наприклад, за профілем, напрямку діяльності) спроби її складання з позиції саме різноманіття форм у всьому багатстві проявів взаємодії з публікою, музейним предметом і колекцією, яка визначається передусім місією музею, нарешті, визначення місця музею в культурному континуумі попадають на неминучі протиріччя. Іншими словами, складно скласти єдину схему, визначити систему координат за принципом «музей - не музей». Адже, зрозуміло, що слово «музей» викликає стійкі асоціації, які характеризують при розмові про щось постійне, що має спільні риси, але в той же час, знайомство з конкретними проявами цього утворення, наводить на думку про нескінченне різноманіття приватних проявів, причому в кожному з напрямків діяльності.

Одним з таких проявів може бути, безумовно, названий художній музей. При аналізі цієї форми найбільш яскраво проявляється відчуття особливості саме художнього музею як феномену культури. Це і особливість зборів, і сукупність технологічних прийомів, які не можуть бути скопійовані в музеях іншого профілю. Характеризуючи специфіку саме художнього музею Свінціцький Іларіон зазначав, що художній та історичний музеї - це установи, які належать до різних сфер культури. Очевидно, «художній музей» - це установа, в якому мистецтво постає в його художню якість і звернено до художнього сприйняття, переживання, так само як спектакль, так само як концерт у філармонійному залі». А музей історичний «звернений до тих знань даної сфери культури, які потрібні людині в такій же мірі, в якій йому взагалі потрібні знання природи, громадянської історії, техніки і т.д.»

Дані особливості характерні, насамперед, для музеїв «галерейного типу» (не випадково ряд художніх музеїв називаються саме галереями). Художній меморіальний музей ближче до літературної меморіальному музею, що дозволяє вивести його за межі аналізованої схеми.

 Особливість і унікальність зборів художнього музею дуже точно відзначив творець наукової школи педагогіки художнього музею Б. А. Столяров: «Художній музей як даність не орієнтований ні на який вік - ні на пенсіонера, ні на дитину. Він існує в досконало своїх речей ». Унікальність зборів, в якому на будь-якому етапі (не тільки у фондовій, але і в експозиційній та освітній практиці) пам'ятник (твір мистецтва) превалює над комплексом (експозицією, виставкою) є однією з істотних рис музею. Саме тому деякі виставкові проекти художніх музеїв, співзвучні тенденціям сучасного музейного справи, сприймаються надзвичайно суперечливо.

А, сенс художніх музеїв укладено, на мою думку, у морально-естетичному вихованні. Маючи широкі можливості для розвитку художньої культури, музеї дозволяють формувати таку творчу особистість, яка «засвоївши текст гуманітарної культури, інтерпретує його в контексті власного життя». Реалізація цих завдань можлива на шляхах особистісно-орієнтованих технологій, витоки яких часто вбачають у положеннях діалогової концепції культури Бахтіна - Біблера, де обґрунтовується ідея загальності діалогу як основи людської свідомості.

Адже, саме для художніх музеїв характерно неоднозначне сприйняття несподіваних і сміливих проектів. Поступово в науковому і навіть суспільній свідомості закріплюється право музею на реалізацію такої функції музейної експозиції та виставки як моделювання дійсності (яке може бути досить довільним - за допомогою одного і того ж матеріалу можливо акцентування значущого для експозиціонера аспекту цієї дійсності). У рамках експозиції або виставки в художньому музеї таке право виявляється дуже умовним.

Дискусія про межі вираження свого авторського «Я» у створенні       виставки з розвитком виставкових проектів такого «авторського» розуміння творчості художника чи епохи у розвитку образотворчого мистецтва набуває все більш запеклий характер. У зіткненні протилежних позицій виражається серйозна проблема, що набуває особливого звучання саме по ставленню до твору мистецтва: так, не викликає у широкого загалу, протиріччя спроби включити вишиту сорочку або кобзу в якийсь мистецький осередок чи підлаштувати характеристику стосовно регіональної чи якоїсь типології, але спроба створити таке середовище навколо твору мистецтва часто обертається складними реакціями, сумнівами в можливості пропонувати якесь «авторське» рішення сприйняття художника і творів. Мистецтвознавці закликають дивитися на саме твори, експозиціонери (це теж мистецтвознавці, але дивляться на твір під особливим «музейним» кутом зору) намагаються запропонувати концепцію сприйняття художника.

 Інший аспект у вирішенні проблем пошуку місця музею - це визначення місця художнього музею в комунікаційному просторі, аналіз художнього музею як культурно-комунікативної системи. При аналізуванні музею в просторі комунікаційної взаємодії, важливо пам'ятати, що комунікаційні процеси обумовлені, з одного боку, об'єктивними процесами (перш за все, у сфері історичної комунікації, так як сама поява музею як соціокультурного інституту та його розвиток було пов'язано з об'єктивними процесами зміни ціннісних орієнтації), а, з іншого, суб'єктивними (тобто пов’язані з моделюванням людиною основних ліній у розвитку музею відповідно до завдань актуальною комунікації). Динаміка перших процесів дозволяє розглядати музей як феномен історичної свідомості, особливості друге вказують на активне конструювання механізмів музейного взаємодії.

 Історична сфера пов'язана з тими ціннісними орієнтаціями, які зумовили специфіку та історичну динаміку розвитку музею; актуальна сфера є областю сучасного ціннісного напруги, охоплює область тих завдань, вирішувати які покликані різні соціокультурні інститути, в тому числі музей.

Інкультурація стає сенсом комунікативної діяльності музею. Пов'язано це із зверненням музеєзнавства до гуманістично орієнтованої системи координат. Визначення цих орієнтирів вказує на необхідність створення методологічних принципів, пов'язувати всі сфери музейної діяльності в загальну концепцію.

Для визначення, специфіки художнього музею в комунікаційному полі культури необхідно виділити два типи стратегій:

·        Перший тип стратегій пов'язаний з їх розумінням як загальних / установок, що оформляють полі ціннісного напруги і впливають на розвиток сфер музейної комунікації, він дозволяє більш чітко проаналізувати тенденції розвитку музею як соціального інституту, і, відповідно, позначити ряд історично сформованих завдань музею, а так само дає можливість, спираючись на досвід історичного розвитку, аналізувати тенденції сучасного розвитку, пропонувати ті загальні установки, які пов'язані з місією музею.

·        Другий тип стратегій пов'язаний з реалізацією музейної діяльності і реалізується в основних напрямках музейної комунікації. Кожен напрямок   комунікації, в залежності від специфіки діяльності, конструює найбільш ефективні методики та відповідні їм технології в реалізації тих завдань, які задаються першим типом стратегій. Мова іде про вдосконалення      методів роботи з метою більшого розкриття інформаційного потенціалу предмета, про специфіку вдосконалення методів організації експозиційного простору, про пошук нових технологій взаємодії в музейно-педагогічної роботи т.д. Приватні досягнення в області технологій і методик, з одного боку, і загальні посилки, пов'язані з формуванням парадигм розвитку гуманітарної культури перетинаються і мають своїм результатом музейні програми як результат спільних зусиль по здійсненню нових ціннісних орієнтації (відповідних даному етапу) з використанням специфіки засобів, притаманних музею.

Реалізація стратегій першого типу, в значній мірі, визначається специфікою і закономірностями розвитку особливого ставлення до дійсності і подальшим формуванням і розвитком музею як соціокультурного інституту, а так само особливостями реалізації тих чи інших функцій.

Ми маємо розглядати історію самого музею, із вивчення окремих фрагментів розвитку музейної справи, що дозволятиме включити його в контекст широкої гуманітарної проблематики, і розглядати не ізольовано, але як прояв ціннісно-пізнавальних орієнтації конкретно-історичних епох. Музей, в даному випадку, постає як феномен, рівнозначний за ступенем втілення ціннісних установок епохи таким феноменам, як художнє чи літературну творчість і т.д., а його основний комунікаційної стратегією є збереження і передача культурного (художнього) спадщини. Розуміння суті музейної комунікаційної діяльності на сучасному етапі продиктовано гуманістичним розумінням сенсу культури, яка розглядається як своєрідний спосіб освоєння світу.